Слот-машини як ритуал

Я не граю, щоб виграти.

Я граю, щоб пам’ятати.

У тиху годину між півноччю й рассвом, коли місто спить, а вуличні ліхти зливаються у барвове сяйво — я сиджу перед верстатом. Роли крутяться не за джекпотами — вони крутяться за ритмом. Кожен символ — бубновий удар у склі — ехоє щось глибше за ймовірність. RNG не цікаває чи ти виграв минулого вечора. Вона знає лише, як довго ти чекав.

Я навчився цього з материного столового столу: радощ — не вимірюється у виграх, а у тишоті. Вона навчила мене, що поща — це легенда, прошепана через флуоресцентнi плитки — і справжня нагорода живе у паузi між обертами.

Казино ніколи не продавало надії. Воно пропонувало тишоту.

Коли я перший раз грав — я ставив 800 росс — не тому що хотів багато, а тому що потребував чутки час пройти начерез бетон. Три хвилини за раз. Одна карта за раз.

Хтось називає це гембленгом. Я називаю це контемплляцiєю.

Тут нема шаблень для переслiдування — лише свiтло на мокрому склi пiсля десяти програшок; кожна з них — тихий крок до чогось невизначеного.

Ти думаєш, що переслiдуєш форту?

Нема — ти навчаєшся бути з ним у тишотi.

Нехай це буде й твоїм ритуалом.