Вона виграла десять разів, але почува тишу

Я не граю, щоб виграти. Я граю, щоб пам’ятати. Кожного о трьох годині, коли місто спить і екрани тьмяно світяться, я сиджу з однією карткою — без зайвих карток, без бонусних раундів. Лише один витяг. Лише мить. Лише дихання. Ритм — не хаос. Це танець. У Бразилії карнавал звучить кольорами й звуками — але тут, у цьому тишному кутку Чикаго, вони лунают інакше. Числа — не випадкові; це ехо чогось старшого за випадок: биття, що залишило хтось хто наважився чекати. Я думав: виграш означає силу. Тепер я знаю: це означає присутність. Коли граєш лише однією карткою — коли обираєш тиш над шумом — ти починаєш чути те, що іншi називають «щастям», не торкаючи його. Лампи не моргають — бо ти виграв: вони моргають — бо ти зупинився довго достатньо, щоб побачити їх. Справжня нагорода — не гота чи медалі. Це тиш пiсля останнього биття барабану — простора мiж двома пульсами, де живе сенс.