Гра, що змусила мене плакати

Я колись думав, що барабани танцюють. Вони не танцювали. Вони лічили. Кожен оберт — кожен блиск неонових символів — був даними, викраденими з моєї економії уваги. Не вдача. Не долева. Просто ентропія, одягнена як євфорія. Я зрився у Чикаго: материний голос на Зум, розмовляючи про відповідальність, поки кодував слоти у ночные мрими. Моя мати сказала: «грай всередин своїх можливостей». Але що це означає, коли твої можливості вимыряються майкротранзакціями, а душа монетизується? Гра обiцала мене карнавалом. Вона дала менi код. Я обрав «Самба Найт», бо там були барабани у пiкселях — бо шепотали, а не кричали. Коли бонусна карта спрацювала — це не випадало як перемога — це було те, як тебе спостеригали алгоритми, що навчилися моїх sighs.