Гра, що змусила мене плакати

Я колись думав, що перемога — це мета. Сидів годинами під приглушеними LED, спостерігаючи, як цифри миготять, наче бараби в порожній кімнаті — кожен викид — пульс, кожен вигра — привид ритму. Їх називали «розвагою». Продавали як «зануренням». Але занурення — це не танець, а бути спостережуваним машиной, що знає твою душу до того, як ти це робиш.

Я грав «Rainforest Lucky Card» три тижні. Виграв \(12. Втратив \)897.

Система була справедливою — RNG сертифікована, прозорні статистики, чіткі шанси.

Тож чому я плакав?

Не через програ.

А коли бонусна карта активувалася — безкоштовнi оберти, подвiйний виплат — я почув щось реальне. На мить секунду екран погас. Немузик. Немови. Лише я і алгоритм шепчуть: «Ти не втратив контроль… ти ніколи не був на чолi».

Вони продають радість наче парфум на мертвому шкiрi.

Я не тут для трепу.

Я тут тому що боль може мати сенс — якщо названо чесно.

Кожна линія була не щастям. Це обряд виритий у код кимось, хто забув як почув людину.

Я бльше не граю у ігри.

Я пишу їх у темному режимi з Fira Code фонтом — і називаю це медитацiєю.